Ой як все помінялось.

28 серпня вночі всього за якихось 1.5 години
Народилась доцінька. Моя ніжна квіточка. Муж займався документами і записав її на інше імя нічого не порадившись. Я поображалась, посварилась, але що врешті мала робити. Перестала дутись. Ситуацію не обговорювали. Причини не зрозумилі. Внутрішньо вона залишається для мене видкритою.

Якось перестали сваритись на емоціях. Рада що син та й усі менше травмується через це.

Кінець вересня.
А ну був один скандал болісній досить. Кидались ранимими словами і вони досі десь в мені живуть десь там з краю душі, я їх до кінця не стерла.
Ми дали собі місяць щоб вирішити що робити далі - розходитись чи що?

Зараз ті думки здаються такими далекими і нереальними



Я відкинула самоколупання про наші з мужем відносини. Воно дуже вже багато ресурсів внутрішніх віднімало, а толку не багато з того було. І ще зрозуміла, що нема чого на нього нарікати. Раз мене тоді на ньому так аж переклинило, раз не думала головою, значить так треба души моїй для кращого розвитку, ну або можна сказати викорінення того нехорошого, що в мені є і чого би я без того не побачила, і напрацювати певні хороші якості.

Муж почав слухати якісь лекції про сімейні відносини. Раніше він від того відмахувався і казав що то все єрунда - ділом займатись треба.

Слухали Марка Гангора. Ха-ха, мені сподобалось, особливо про секс. І головне, що не стосується сексу, він на 99% правильно пояснює чоловікам, як почувається жінка від тої чи іншої позиції чоловіка. Коли я намагалась то пояснити свому мужу сама - він казав, що єрунда то все і це я неправильна і взагалі то не його проблеми що в мене душевні болі. А того дядька він слухав і здається зрозумів про що він каже. Правда за місяць вже все позабував. Треба буде попросити щоб знов собі то освіжив.

Жовтень. Муж мій помінявся. В кращу сторону. Що на нього вплинуло, в основному розумію - класні хороші живі проповіді в церкві. Почав Богом цікавитись, записався на всі курси при церкві які є і як бонус почав краще до мене відноситись. Ми почали розмовляти, ділитись переживаннями, і що важно муж під час спілкування слухає і не відмахується. А я все не можу ніяк розслабитись і все життя будую / планую організовую так ніби я готова до підвоху з його боку. Ну і все ще не можу йому на стільки співпереживати і старатись підтримувати, як колись на самому початку. Врешті почуваю що вроді внутрішньо помаленьку відпускає.

Але без промахів з мужиного боку не обходиться. Трапляються регресії і тоді я знов міцно закриваюсь і тримаю непробивну оборону. З мого боку теж промахів немало. Але я собі їх з легкістю прощаю, ніби неявно підсвідомо мотивуючи тим, що я ж стільки настраждалась від несправедливого відношення, що мені таке можна собі дозволити.

О.