Ах! Не справилась з керуванням. І як це я не вслідкувала за собою... як некрасиво.. Але відійшла досить швидко. Заради малюка заставила себе відійти. Хоч першим поривом було їхати звідси насиру матері, але куди? До батьків? Я там тільки гостювати можу... а жити якось не приспособлено для сина тай сама не маю до чого рук там прикласти... хоча бувати дуже люблю в батьків... і потім на що ж нам там жити... поки я то все думала, погримала дверима, синові не сильно, але перепало... тай попустило... хоч всередині глибока образа якась лишилась... Не давала їсти цілий день, над вечір зжалилась. Ну і що, а хочеться любві.

Мені страшно собі признатись, це не любов з моїх мрій. Мені страшно себе запитати, страшно навіть написати те що страшно запитати, а відповісти ще більше страшно. Це якби визнати що все - провал. Ми з тріском провалились.

Я пригадую як ми тільки зустрічались, як все прекрасно ідеально було намальовано в моїй голові. Як легко і надхненно закривались очі на наші розбіжності і пояснювалось тим що 'наша любов здолає всі труднощі'. А ця моя епопея з 'одне ціле' чого лише варта. Короче незріло то все було як мінімум. І знань не було.

А дитиночці на третьому місяці дуже важливо щоб мама відчувала себе коханою, цінною, обігрітою і в затишку. Тоді дитиночка зможе мати адекватне уявлення про те, що таке здорова любов. А я не можу себе так абстрагувати щоб відчувати любов і купатися в задоволенні бути потрібною і цінною коли цього всього нема. Але!

У мене є мої фантазії! У мене є мій казковий світ де все чудово. Де закохані залишаються закоханими і цінними на все життя. І вони насправді одне ціле. І я туди тікаю по вечорам перед сном коли син слухає казочки. І там я це все відчуваю. І ще раз розумію що в мене в житті і крапельки того щастя не залишилось. І ще під питанням чого такий воркароунд навчить дитяту - тікати від реальності?

Ну так в мене є наші малюки - велика радість і втіха. Але повністю замикатись на дітях теж не діло.

От написала і знов розстроїлась. Посварилась на хлопців.