Напекла таткові чебуреків і він перестав фиркати. Вроді все наладилось. Ура!

А взагалі даремно я так переживаю, що його 'не таке' відношення до мене, якось погано на малюку відіб'ється. Згадала історію про погагого дябика, в якого була любімая жина і вони чекали дитинку, так от, дитинка дуже благочестивою народилась. Хоча не факт, що він до дружини погано ставився, вона ж улюблена в нього була, та й вагітність вона потім з святими старцями провела... ех хотіла втішитись називається...

Полюбе менше треба то розстройство в себе впускати.

Але з іншого боку мої дії вчать дитиночку поводитись в таких ситуаціях в яких я зараз перебуваю, так як я в них зараз поводжуся. І що, от виросте моє дитя і буде просто терпіти, старатись відмахуватись від того, що його розстроює і намагатись не впускати близько то до себе... Ні ну такого я своїй дитяті не побажала б, звичайно.

А побажала би, в першу чергу, бути достойним. Поводитись в таких ситуаціях достойно, стримано, виконувати свої обовязки, вірити у краще, бути щасливим і самодостатнім від самого себе, вміти самому знайти джерело надхнення, не забувати самому себе радувати. А для останніх кількох пунктів потрібно знати себе. Щоб не думати що щось принесе тобі радість а виявиться, що ні і навпаки і тому подібне. Щоб не думати, що візьмеш волю в кулак і потерпиш похід до родичів, а потім відходити тижнями від знесилення і виснаження.

Я починаю помаленьку розуміти, що означає зрілість.